Обзор судебной практики: Весна 2015 ТОП-5

Життя не стоїть на місці, а назирком за ним поспішають і всі сфери людської діяльності. У підприємницькій царині, як і в інших проявах нашого буття, перчику додає вітчизняна правозастосовна практика. Передусім — вердикти слуг Феміди, які часом підтверджують прописні істини, а інколи кардинально змінюють наше ставлення до тих чи інших процесів. Сьогодні пропонуємо до вашої уваги п’ятірку найбільш цікавих рішень, прийнятих Верховним Судом України (далі — ВСУ) навесні 2015 року.

ЧИ МОЖНА ЗМУСИТИ НЕЧЛЕНА ОСББ ПЛАТИТИ ЗА СПОЖИТІ ПОСЛУГИ

Усе частіше з’являються в наших палестинах об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі — ОСББ). Правління ОСББ може самостійно здійснювати функції управителя відповідним будинком. У цьому разі воно за договором із постачальниками комунальних послуг може бути колективним замовником (абонентом) послуг, надаваних спеціалізованими організаціями (ч. 5 ст. 22 Закону України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” від 29.11.01 р. № 2866-ІІІ, далі Закон про ОСББ). До того ж саме ОСББ несе повну відповідальність за своєчасну сплату вартості фактично спожитих членами об’єднання комунальних послуг.

Серед інших прав такої юрособи бачимо можливість звернення до суду для стягнення нарахованих платежів у судовому порядку (ч. 6ст. 13 Закону про ОСББ). Підстава — відмова власника приміщення укладати договір або сплачувати обов’язкові платежі на утримання та ремонт неподільного майна та відповідної частки загального майна.

У справі № 3-28гс15у якій винесено постанову ВСУ від 01.04.15 р., власником однієї з квартир будинку з ОСББ було підприємство. Воно до ОСББ не вступило й договору про надання послуг із ним не укладало. Це й призвело до позову про стягнення заборгованості з оплати фактично спожитих житлово-комунальних послуг, а також послуг з опалення приміщення за допомогою автономної котельні.

Відповідач на свій захист указував, що тарифи, установлені ОСББ, підлягають затвердженню органами місцевого самоврядування. Але ВСУ погодився з рішенням касаційної інстанції та зобов’язав сплатити борг. Підставою для такого рішення стало те, що ОСББ не здійснює господарської діяльності в розумінні норм Господарського кодексу України, не вважається виробником та/або виконавцем житлово-комунальних послуг, оскільки не надає й не виробляє їх. А отже, і не формує цін чи тарифів на послуги, які б підлягали встановленню (затвердженню) місцевою владою. Більше того, законодавство не вимагає затвердження або погодження органами місцевого самоврядування розмірів внесків та платежів, визначених загальними зборами ОСББ. У свою чергу, підставою для нарахування вартості послуг слугували чинне рішення загальних зборів членів ОСББ про встановлення розміру внесків, що в судовому порядку недійсним не визнавалося, а також сам факт надання цих послуг.

Особа — власник приміщення і, опріч цього, співвласник будинку, у якому створено ОСББ, однак нечлен цього об’єднання, зобов’язана брати участь у витратах на управління, утримання та збереження будинку. Недопустимі відмова такої особи від укладення договору та/або оплати рахунків, а також несплата ним відповідних рахунків (ч.ч. 7, 8 ст. 22 Закону про ОСББ). Такі дії порушення прав інших членів ОСББ, і вони вважаються підставою для звернення до суду про стягнення заборгованості з оплати вказаних рахунків у примусовому порядку.

...

ЧИ ВПРАВІ КРЕДИТНА СПІЛКА ВІДСТУПАТИ СВОЄ ПРАВО ВИМОГИ

Ситуація, яка увінчалася постановою ВСУ від 15.04.15 р. у справі № 6-59цс153, на перший погляд, досить банальна. Фізособа взяла кредит у кредитній спілці. Забезпеченням послужила порука двох інших фізосіб. Згодом кредитна спілка уклала з одним зі своїх членів договір про відступлення права вимоги за кредитом, про що повідомили боржника. Останній узятих на себе зобов’язань належним чином не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість, яку добровільно не сплачено. Відповідно, новий кредитор пішов до суду з позовом до боржника та його поручителів.

Після довгого процесу розгляду справи ВСУ виніс свій вердикт: кредитна спілка як кредито- давець, з огляду на особливості власного правового статусу, не вправі відступати право вимоги за кредитним договором. Обґрунтовано це тим, що такі повноваження Законом УкраїниПро кредитні спілки” від 20.12.01 р.№2908-111 не передбачено. Указаний акт визначає, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, окрім передбаченої цим Законом, не допускається (абз. 12 ч. 1 ст. 21).

На такий висновок варто звернути увагу як кредитним спілкам, так і тим, хто в них позичає. Адже позиція слуг Феміди свідчить про те, що коли кредитодавцем виступає саме кредитна спілка, не спрацюють правила ст.ст. 512 — 520 ЦКУ щодо заміни кредитора в зобов’язанні.

Кредитор у зобов’язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (н. З ст. 512 ЦКУ). Водночас кредитна спілка апріорі не може передати своє право вимоги за кредитом, оскільки не уповноважена на таку операцію профільним законом.

СТРОК НАРАХУВАННЯ ШТРАФНИХ САНКЦІЙ МОЖНА ПОДОВЖИТИ В ДОГОВОРІ

За загальним правилом нараху вання штрафних санкцій за прострочене виконання зобов’язання припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232Господарського кодексу України). Водночас виняток із цього може встановити закон або договір. На ремарку щодо такої альтернативи не завжди звертають увагу, як і почасти неуважно вичитують умови договору перед підписанням.

Саме таку справу й довелося розглядати ВСУ Ішлося про стягнення пені та 3% річних за договором на постачання електроенергії Відповідач-споживач відмовлявся сплачувати відповідні суми. На його думку, із якою погодилася касаційна інстанція, відсутні підстави для задоволення позову в частині стягнення пені за період прострочення зобов’язання зі сплати вартості спожитої електроенергії понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов’язання мало бути виконано. Інакшої позиції дотримується ВСУУ постанові від 15.04.15 р.у справі № 3-53гс15 він зазначив, що сторони передбачили в договорі сплату пені за весь період часу, протягом якого не виконано зобов’язання зі сплати за електроенергію. А саме таку альтернативу дозволяє згадана ч. 6 ст. 232 ГКУ

Законодавець передбачив право суб’єктів господарювання визначати в договорі розмір санкцій і строки їхнього нарахування за прострочене виконання зобов ‘язання. За відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов ‘язання мало бути виконано. Якщо ж умовами договору сторони погодили нарахувати пеню впродовж усього періоду прострочення зобов’язання, то суд має підстави для стягнення її з відповідача в повному розмірі.

КОМУ ДІСТАНЕТЬСЯ МАЙНО ФІЗОСОБИ-ПІДПРИЄМЦЯ ПРИ РОЗЛУЧЕННІ

Давня й неоднозначна історія в питання щодо віднесення до спільної власності подружжя май на, яке один із них використовує у своїй діяль ності фізособи-підприємця. То слуги Фемідивважають, що вказане майно буде спільним майном подружжя, за умови що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів, а то озвучують позицію, що таке майно належить підприємцю, але в разі розлучення повинно включатись до спільної маси й ураховуватисьпід час поділу. Водночас другому з подружжя давали право вимагати виплати йому грошової компенсації за частку спірного майна при доведеності, що воно було придбане за спільні кошти. Знаходимо в судовій практиці останніх років різні варіації вирішення цієї проблеми.

Постанова ВСУ від 11.03.15 р. у справі № 6- 21цс15 пішла таким шляхом. Опираючись на норми Цивільного та Сімейного кодексів України (далі, відповідно, — ЦКУ та СКУ), судді визнали: майно фізособи-підприємця. яке вона використовує для господарської діяльності, слід уважати спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу. Але за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Водночас використання одним із подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна.

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджують в особисту власність конкретні речі, виходячи з презумпції рівності часток. Поділ здійснюють шляхом виділення майна в натурі або через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (ст. 71 СКУ ст. 364 ЦКУ). Речі для професійних занять присуджують тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності (ч. З ст. 71 СКУ). Вартість цих речей ураховують при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Майно фізособи-підприємця може бути об’єктом спільної власності подружжя й предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними (ст.ст. 57, 60, 61 СКУ).

ЧИ МОЖНА ВИМАГАТИ ВІД БАНКУ КОШТИ, ЗНЯТІ З КАРТКИ ЗЛОВМИСНИКАМИ

Торік один із наших співгромадян потрапив у геть неприємну ситуацію. Якось увечері йому прийшли есемески, що хтось у Таїланді знімає з його платіжної картки валютні кошти. А сам власник картки на той момент перебував в Україні. Наступного дня він звернувся до банку щодо блокування картки й видачі нової, а також подав заяву про незгоду з трансакцією і просив повернути кошти. Банк відмовив, а отже, до суду пішов позов про стягнення з нього коштів.

Суди трьох інстанцій відмовилися задовольнити таку вимогу, посилаючись на те, що операції зі зняття з платіжної картки спірної суми супроводжувались правильним вводом ПІН-коду. А умовами відповідного договору передбачено обов’язок позивача не розголошувати ПІН- код. Водночас ВСУ вирішив інакше, виносячи постанову від 13.05.15 р. у справі № 6-71цс15. Зокрема, суд підкреслив, що банк не надав доказів, які б спростовували доводи позивача про те, що банківську картку позивач не втрачав, іншим особам не передавав, ПІН-коду нікому не повідомляв. Звідси й висновок — банк зобов’язаний сплатити позивачу кошти.

Нагадаємо: загальне правило стосовно окресленої ситуації бачимо в ч. 1 ст. 1073 ЦКУ Згідно з нею в разі безпідставного списання банком коштів із рахунку клієнта банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо іншого не встановлено законом. Спеціальна ж нормативка передбачає, що банк-емітент при здійсненні помилкового або неналежного переказу, якщо користувач платіжної картки невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися, після виявлення помилки негайно відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції.

Висновок суду про відмову в задоволенні позову про стягнення з банку коштів, незаконно знятих із картки, мусить бути підтверджений належними доказами. Останні повинні безспірно доводити, що користувач платіжної картки своїми діями чи бездіяльністю сприяв утраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Лише за наявності вказаних доказів можна говорити про вину саме користувача та відкидати претензії до банку.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *